вівторок, 3 листопада 2015 р.

Чорнобривці в моєму серці



Чорнобривців насіяла мати
У своїм світанковім саду
  Чуєте? Це моя бабуся співає. Правда, гарно. А ось і мама поспішає з городу. І вже вдвох:
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку…
           
Біжу до них. Дідусь сміється:
 – Справжнє тріо.
А ми виводимо:
Прилітають до нашого поля
Із далеких країв журавлі.
Розцвітають і квіти, і доля
На моїй українській землі.
         Бабусю, – запитую, зірвавши квіточку чорнобривців, які буяли навкруги, – а чому вони так називаються?
           
         Це довга історія, онучечко. Колись в одній родині сталась радісна подія. Народилися три синочки-соколи з карими очима, золотим волоссям і чорними бровами. Вони були так схожі між собою, що їх всі назвали чорнобривцями. Та захопили вороги в полон хлопців, де вони й загинули. Через багато років шукала їх сестра в чужому краї, та додому принесла лише торбинку з кістками. Поховали батьки синів у саду. А наступного ранку дівчинка побігла в сад і стала зачудована:  на могилі братів розквітли дивні квіти. «Чорнобривці», – промовили батьки, побачивши незвичний квіт дивної краси. Так брати повернулися додому.
Затихла бабуся, задумалася моя матуся.
         Мамо, а чому ви мені не розповідали цю легенду, адже скільки себе пам’ятаю, у нас весь двір завжди усіяний чорнобривцями?
         А ти й не запитувала. А нашій  Настусі-щебетусі все цікаво. От я і згадала. Та і як не згадати, коли все місто буяє в цих квітах, око радує, душу веселить.
Та я вже їх не слухала. От виявляється, яка ця квітка. А я й не знала, хоч кожного дня йду алеєю чорнобривців, яка простягається повз наш двір, і милуюся їх красою.
       А на алеї троянд чорнобривчики змагаються красою з царицею квітів. Хто зна хто переможе.
Це моє місто.
        А он метелик щастя, який щосили хоче злетіти. Ще б пак, адже на протилежному боці вулиці ще й напрямки йому вказані.
     Ні, метелику, нікуди ти не полетиш, ми теж хочемо бути щасливими. Уявляєте назву: Золотоноша – місто щастя. Недарма ж Думитрашко писав:
Маленька та хороша
Моя Золотоноша.
Моє рідне місто.
А он погляньте: герб на щоглі з козацьким хрестом у малиновім полі і мелодії вітрів над ним.
Це моє місто.
                       Успенський собор підняв в небо хрести, що ніби виглядають інші храми, яких, на жаль, давним-давно немає в місті.
           Сумує на п’єдесталі Тарас Шевченко. Як хочеться йому розвернутися  і поглянути в парк, де грає духовий оркестр, демонструють кінофільми й мультфільми, лунає на атракціонах дитячий сміх. 
         
Навіть з парасольок ростуть чорнобривці, не кажучи вже про велосипеди, які, ви навіть не уявляєте, як справжні джентльмени, катають чорнобривців по місту. Це моє місто.           
  А он дев’ятиповерховий дім видивляється, як там на іншому кінці вулиці його брат. Йому там весело. Адже неподалік живуть слон-тато і слон-син, їжачок, павучок, жирафа, зайчик, колобок та інші казкові герої.
Ось яке моє місто.
Он міст і місточки-кладочки через нитку Золотоношки, яка загубила стежку до Дніпра і береже в собі татарське золото. Поширшала річечка, посміхнулася  до сонця своєю синявою і ніби промовляє: «Буде свято і на моїй вулиці».
Це моє місто.
             Якою радістю світилися очі і дорослих, і дітей, коли в Золотоноші з’явилися Малюк і Карлсон, коли сягнули у блакитну височінь срібним сяйвом водограї.
Це моє місто.
           Розцвітає воно розмаїттям вишиванок, наповнюється запахом чорнобривців, дзвенить дитячим сміхом.

Під теплий день та ясний
Наш городок прекрасний.
Ох ти, Золотоноша,
 Яка ж ти прехороша!

Немає коментарів:

Дописати коментар