Чорнобривців насіяла
мати
У своїм світанковім
саду
Чуєте? Це моя бабуся співає. Правда, гарно. А
ось і мама поспішає з городу. І вже вдвох:
Та й навчила веснянки
співати
Про квітучу надію
свою.
Як на ті чорнобривці
погляну,
Бачу матір стареньку…
Біжу до них. Дідусь
сміється:
– Справжнє тріо.
А ми виводимо:
Прилітають до нашого
поля
Із далеких країв
журавлі.
Розцвітають і квіти,
і доля
На моїй українській
землі.
– Бабусю, – запитую, зірвавши квіточку
чорнобривців, які буяли навкруги, – а чому вони так називаються?
– Це довга історія, онучечко. Колись в
одній родині сталась радісна подія. Народилися три синочки-соколи з карими
очима, золотим волоссям і чорними бровами. Вони були так схожі між собою, що їх
всі назвали чорнобривцями. Та захопили вороги в полон хлопців, де вони й
загинули. Через багато років шукала їх сестра в чужому краї, та додому принесла
лише торбинку з кістками. Поховали батьки синів у саду. А наступного ранку
дівчинка побігла в сад і стала зачудована:
на могилі братів розквітли дивні квіти. «Чорнобривці», – промовили
батьки, побачивши незвичний квіт дивної краси. Так брати повернулися додому.
Затихла бабуся,
задумалася моя матуся.
– Мамо, а чому ви мені не розповідали цю
легенду, адже скільки себе пам’ятаю, у нас весь двір завжди усіяний
чорнобривцями?
– А ти й не запитувала. А нашій Настусі-щебетусі все цікаво. От я і згадала.
Та і як не згадати, коли все місто буяє в цих квітах, око радує, душу веселить.
Та я вже їх не
слухала. От виявляється, яка ця квітка. А я й не знала, хоч кожного дня йду
алеєю чорнобривців, яка простягається повз наш двір, і милуюся їх красою.
А
на алеї троянд чорнобривчики змагаються красою з царицею квітів. Хто зна хто
переможе.
Це моє місто.
А он метелик щастя, який щосили хоче
злетіти. Ще б пак, адже на протилежному боці вулиці ще й напрямки йому вказані.
Ні, метелику, нікуди ти не полетиш, ми теж
хочемо бути щасливими. Уявляєте назву: Золотоноша – місто щастя. Недарма ж
Думитрашко писав:
Маленька та хороша
Моя Золотоноша.
Моє рідне місто.
А он погляньте: герб
на щоглі з козацьким хрестом у малиновім полі і мелодії вітрів над ним.
Це моє місто.
Успенський собор підняв
в небо хрести, що ніби виглядають інші храми, яких, на жаль, давним-давно немає
в місті.
Сумує на п’єдесталі Тарас Шевченко.
Як хочеться йому розвернутися і поглянути
в парк, де грає духовий оркестр, демонструють кінофільми й мультфільми, лунає
на атракціонах дитячий сміх.
Навіть з парасольок
ростуть чорнобривці, не кажучи вже про велосипеди, які, ви навіть не уявляєте,
як справжні джентльмени, катають чорнобривців по місту. Це моє місто.
А он дев’ятиповерховий дім видивляється, як
там на іншому кінці вулиці його брат. Йому там весело. Адже неподалік живуть
слон-тато і слон-син, їжачок, павучок, жирафа, зайчик, колобок та інші казкові
герої.
Ось яке моє місто.
Он міст і
місточки-кладочки через нитку Золотоношки, яка загубила стежку до Дніпра і
береже в собі татарське золото. Поширшала річечка, посміхнулася до сонця своєю синявою і ніби промовляє:
«Буде свято і на моїй вулиці».
Це моє місто.
Якою радістю світилися очі і
дорослих, і дітей, коли в Золотоноші з’явилися Малюк і Карлсон, коли сягнули у
блакитну височінь срібним сяйвом водограї.
Це моє місто.
Розцвітає воно розмаїттям вишиванок,
наповнюється запахом чорнобривців, дзвенить дитячим сміхом.
Під теплий день та
ясний
Наш городок
прекрасний.
Ох ти, Золотоноша,
Яка ж ти прехороша!
Немає коментарів:
Дописати коментар